Куля, яка не вилетіла: 25 років потому
1 вересня 2026 року виповнюється 25 років від дня набрання чинності Кримінальним кодексом України 2001 року. Це добра дата, щоб згадати один із найважливіших цивілізаційних зламів українського кримінального права — відмову держави від смертної кари.
Юридично вона відбулася трохи раніше: 29 грудня 1999 року Конституційний Суд визнав неконституційними положення Кримінального кодексу, що передбачали смертну кару. Новий Кримінальний кодекс, ухвалений 5 квітня 2001 року і введений у дію 1 вересня, остаточно закріпив систему покарань, у якій найсуворішим стало довічне позбавлення волі.
За скасування смертної кари в Україні багато років боролася Харківська правозахисна група, яка брала активну участь у лобіюванні нового Кримінального кодексу, де розстрілу вже не було місця. Докладніше читайте за посиланням.
Україна перестала розстрілювати людей. Безумовно, це був цивілізаційний крок. Але через чверть століття залишається питання, на яке держава так і не дала переконливої відповіді: що робити з тими, кого вона вже встигла засудити до смерті, але не встигла розстріляти, — якщо сьогодні існують серйозні підстави сумніватися у справедливості цих вироків?
Для декого смертний вирок лише змінив форму: замість кількох секунд перед пострілом — десятиліття за ґратами й роки боротьби за можливість довести, що вирок міг бути неправосудним. Смертна кара перетворилася на смерть у розстрочку.
Вироки з іншої епохи
Справи кінця 1990-х розслідувала система, що значною мірою залишалася спадкоємицею радянської: зізнання фактично лишалося “царицею доказів”, повідомлення про катування не отримували ефективного розслідування, можливості обвинувачення і захисту були нерівними. І саме ця система мала право ухвалити найбільш незворотне рішення — забрати людське життя. Частина винесених нею смертних вироків не була виконана лише тому, що Україна встигла відмовитися від смертної кари. Серед таких людей — Ярослав Мисяк та Іван Покотило, чиї справи представлені у проєкті Харківської правозахисної групи “Боротьба за життя”.
Це не історії про те, що кожен довічно засуджений є невинуватим. Це історії про обов’язок держави перевірити власну можливу помилку.
Ярослав Мисяк. Смертний вирок — сфабриковані матеріали справи і підроблений підпис
18 серпня 1999 року Закарпатський обласний суд засудив Ярослава Мисяка до смертної кари за вбивство трьох його рідних; згодом покарання замінили на довічне. Мисяк своєї вини не визнає.
Прямих доказів у справі немає. Ключовим елементом обвинувачення стали зізнання, які, за твердженням Мисяка, він дав після погроз щодо його дружини та дворічної доньки. Алібі, підтверджене двома свідками, належно перевірене не було. Почеркознавча експертиза, проведена за ініціативою захисту, встановила, що деякі підписи у процесуальних документах виконані не Ярославом. Матеріали справи містять ознаки штучного формування доказової бази.
У 2015 році розпочався перегляд вироку за нововиявленими обставинами. Нині 2026 рік. Одинадцять років держава перевіряє, чи не засудила вона до розстрілу невинну людину. Питання виникають уже не лише щодо вироку 1999 року, а й до правосуддя 2026-го.
Іван Покотило. Смертний вирок і п’ятнадцятий том
У середині 1990-х на Хмельниччині було вбито п’ятьох людей. Івана Покотила звинуватили у замовленні цих убивств, і 23 грудня 1998 року обласний суд засудив його до розстрілу з конфіскацією майна; згодом — довічне позбавлення волі. Але у справі є обставина, яку неможливо пояснити повагою до остаточності судового рішення: п’ятнадцятий том кримінальної справи не був досліджений судом першої інстанції. За позицією захисту, саме там містилися матеріали, отримані, зокрема, від компетентних органів Латвійської Республіки, які підтверджували алібі Покотила.
Не один документ. Не загублений аркуш. Не технічна помилка. Цілий том. Покотило також багато років заявляє про застосування насильства з метою отримання потрібних слідству показань. Він не просить повірити йому на слово — він вимагає перевірити докази.
Вони не просять повірити їм на слово
Ніхто не пропонує автоматично звільнити Мисяка чи Покотила або оголосити невинуватими всіх довічно засуджених. Питання в іншому: що повинна робити правова держава, коли через роки з’являються об’єктивні дані, здатні поставити під розумний сумнів справедливість смертного вироку? Підроблений підпис, експертні висновки, що суперечать обвинуваченню, неперевірене алібі, недосліджений том, обґрунтовані твердження про катування — це не підстави для автоматичного виправдання, але безумовні підстави для ефективного судового перегляду. І такий перегляд не може тривати десятиліттями.
Законопроєкт останньої надії
Проблема давно відома державі. У 2015 році спільно з експертами Реанімаційного пакету реформ було розроблено законопроєкт №2033а — про право окремих категорій засуджених на правосудний вирок, названий “законопроєктом останньої надії”. 26 листопада 2015 року Верховна Рада ухвалила його у першому читанні, але далі парламентський шлях фактично зупинився. І це попри те, що 10 лютого 2017 року проєкт отримав схвальний висновок Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи як надзвичайна правова база для виправлення недоліків, успадкованих українською юстицією від минулого.
У новому парламенті законопроєкт отримав номер 0881 і 10 вересня 2019 року був знятий з розгляду. Пізніше була ще одна спроба — законопроєкт №3078. Але минали роки, парламенти змінювалися, законопроєкти отримували нові номери. А проблема залишалася.
Двадцять справ. І ті, хто вже не дочекався
Експерти ХПГ дослідили двадцять справ довічно засуджених за рішеннями, справедливість яких викликала серйозні сумніви. Серед них — Володимир Панасенко, Олександр Рафальський, Максим Орлов, Станіслав Левенець, Ігор Вовкодав та інші.
Олександр Рафальський, Віктор Щетка, Андрій Сорока та інші померли, так і не дочекавшись справедливого судового рішення. Померлі вже не потребують механізму перегляду. Для них держава запізнилася.
Звільнення довічника — не виправлення судової помилки
Останніми роками з’явилася законодавча перспектива заміни довічного покарання та умовно-дострокового звільнення. Це важливий гуманістичний крок, але він не має нічого спільного з виправленням судової помилки. Бо існують два різні питання: чи має винний, який змінився, залишатися у в’язниці до смерті — і чи винна ця людина взагалі. Якщо людину засуджено помилково, вона не повинна через двадцять п’ять — тридцять років просити державу про милість.
Правосуддя — це не про недоторканність вироку
Принцип правової визначеності має фундаментальне значення. Але res judicata не може перетворюватися на право держави довічно утримувати людину за ґратами лише тому, що визнати стару судову помилку незручно. Правосуддя існує не для захисту вироку — вирок існує для здійснення правосуддя. Критерії доступу до механізму перегляду можуть і повинні бути суворими. Але двері до правосуддя мають існувати. Особливо для тих, кого держава колись збиралася вбити.
Куля, яка не вилетіла
Мисяк і Покотило живі не тому, що держава переглянула їхні справи та встановила судову помилку. Вони живі тому, що Україна встигла скасувати смертну кару. Куля просто не вилетіла. Якби смертні вироки встигли виконати, ніхто сьогодні не досліджував би підроблений підпис, не сперечався б про 15-й том, не перевіряв би алібі, не писав би законопроєкти №2033а і №3078. Могили не подають апеляцій. Саме тому незворотність смертної кари є одним із найсильніших аргументів проти неї: судова система, створена людьми, не може мати привілею вважати себе безпомилковою.
Двадцять п’ять років тому Україна відмовилася від права держави вбивати засудженого. Тепер цей шлях необхідно завершити — визнати, що держава має не лише право засуджувати, а й обов’язок виправляти власні помилки. Не помилування. Не співчуття. Справедливий суд.
Ми скасували постріл. Але для когось замінили його часом. І цей постріл досі триває.