Звільнення тяжкохворих в’язнів: українські суди враховують радянське законодавство, а не практику ЄСПЛ
Статистика
Юристи ХПГ дослідили звільнення засуджених осіб від відбування покарання у зв’язку з тяжким захворюванням відповідно до статті 84 КК. Це дослідження охопило 1471 судове рішення, ухвалене суддями судів першої інстанції з 1 січня 2017 року по 30 червня 2022 року.
Згідно з результатами дослідження, у 51,4% випадків ув’язнених було звільнено, 75% подань адміністрації пенітенціарної установи було задоволено і лише близько 20% — відхилено. Водночас клопотання ув’язненого (або його/її адвоката) були задоволені у 20% випадків. Ще більший вплив на результат розгляду суддями таких клопотань мала позиція прокурорів, висловлена ними під час судових засідань: у 83,5% випадків, коли прокурор підтримував клопотання, суддя його задовольняв, а у 88,6% випадків, коли прокурор заперечував проти клопотання, суд його відхиляв. Лише у 5% випадків суди ухвалили рішення, що суперечило позиції прокурора.
У рішеннях за такими справами українські суди практично не застосовують практику ЄСПЛ, посилаючись на неї лише у 5,5% рішень. При цьому навіть у таких випадках вони згадують не конкретні рішення ЄСПЛ у справах цієї категорії, а лише Конвенцію загалом та необхідність врахування рішень ЄСПЛ.
Справа “Єрмоленко проти України”, №49218/10, 15 листопада 2012 року: “За таких обставин суд вважає, що, враховуючи абсолютну заборону катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, не можна оцінювати сумісність стану здоров’я заявника з триманням під вартою, спираючись виключно на вичерпний перелік захворювань, без будь-якого розгляду з боку національних судових органів”.
Сучасна практика ЄСПЛ — три компоненти:
Для визначення того, чи відповідає тримання під вартою хворої особи статті 3 Конвенції, ЄСПЛ враховує три фактори:
- стан здоров’я заявника та вплив на нього способу його ув’язнення;
- адекватність або неадекватність медичної допомоги та лікування, що надаються під час тримання під вартою;
- питання про те, чи слід продовжувати тримання особи під вартою з огляду на стан її здоров’я.
(див., наприклад, Dorneanu v. Romania, 55089/13, §§ 77-80, 28/11/2017; Cosovan проти Республіки Молдова, № 13472/18, §§ 75-78).
Підходи національних судів
Суди використовують вичерпний Перелік хвороб, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання (додаток 13 до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим, затвердженого спільним наказом МОЗ та МЮ № 1348/5/572), хоча ні в ст. 84 КК України, ні у ст. 154 КВК України немає такої вимоги. Сам цей Перелік є лише додатком до підзаконного акта, як видно з його назви.
Також українські суди посилаються на постанову Пленуму ВСУ №8 від 28.09.73 зі змінами 1993 року “Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу”.
“…Вирішуючи питання про звільнення від подальшого відбування покарання осіб, які захворіли на тяжку хворобу, крім осіб, які захворіли на хронічну душевну хворобу, суд має виходити не тільки з висновку лікарської комісії, а й враховувати тяжкість вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбування покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини”.
Згідно з дослідженням, про яке я згадував, у 30% рішень національні суди посилалися на постанову Пленуму. Ба більше, відмовляючи у звільненні ув’язненого, вони посилалися на неї майже у половині випадків.
Суди надають перевагу обставинам, які не стосуються діагнозів, стану здоров’я хворого чи ефективності лікування. Зокрема, вони звертають увагу на тяжкість злочину, з якої робиться висновок про суспільну небезпечність хворого. Особливо це проявляється у справах осіб, засуджених до довічного ув’язнення.
У частині судових рішень навіть не зазначається, на яку саме хворобу страждає особа, а просто вказується те, що захворювання входить або не входить до переліку.
Висновок: фактично досліджуються ті ж самі обставини, які розглядаються при умовно-достроковому звільненні, а також наявність захворювання, що входить до Переліку.
Справа “Панасенко проти України”
У справі “Панасенко проти України” (і ще у двох справах) ЄСПЛ на стадії комунікації з Урядом поставив сторонам питання:
1. З огляду на стан здоров’я заявників, чи було їхнє подальше утримання під вартою сумісним з вимогами статті 3 Конвенції?
2. Чи провела держава адекватну та своєчасну оцінку сумісності стану здоров’я заявників з їхнім триманням під вартою? Тут зауважу, що ЄСПЛ не поставив питання щодо інших обставин — тяжкості злочину, ступеня виправлення, ставлення до праці тощо, — лише щодо того, що стосується здоров’я.
Зокрема, чи відповідала передбачена законом процедура звільнення засуджених від подальшого відбування покарання через несумісність їхнього стану здоров’я з утриманням під вартою вимогам якості закону? Чи була ця процедура достатньо чіткою, щоб забезпечити практичну можливість звільнення для таких осіб? Чи був передбачуваним спосіб тлумачення цієї процедури національними судами?
Що стосується адекватності, то у всякому разі можна стверджувати, що практика ЄСПЛ не враховується практично в жодній такій справі, попри те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права, а його практика має враховуватися судами при вирішенні справ (ч. 5 ст. 9 КПК). Натомість враховуються рекомендації (які не є нормами права) Пленуму вже неіснуючого суду, в яких посилаються на норми кодексів, що були прийняті за часів колишнього СРСР і давно втратили чинність.
Проблема полягає в тому, що на національному рівні не існує сталої судової практики, оскільки на рішення у справах цієї категорії не можуть бути подані касаційні скарги. Отже, немає правових висновків Верховного Суду у таких справах, що має наслідком необмежено широке тлумачення положень ст. 84 КК України стосовно як “інших обставин справи”, які мають враховуватися при вирішенні справ цієї категорії, так і поняття “хвороба, що перешкоджає відбуванню покарання”.
Строк розгляду справи
Ще одна проблема пов’язана саме з судовим провадженням: це недотримання строків розгляду таких справ. Таке клопотання (подання) має бути вирішене протягом 10 днів від дня його надходження до суду, але суди часто цього не дотримуються; в деяких випадках судді йдуть у відпустку і розглядають справу вже після повернення до роботи.
Також під час дослідження ми проаналізували тривалість судового провадження у таких справах: у деяких випадках такий строк сягав одного року і більше. Внаслідок затримки судового розгляду у 65 випадках ув’язнені померли до розгляду клопотання про звільнення суддею суду першої інстанції. Ще більше хворих ув’язнених помирають, очікуючи завершення апеляційного провадження, яке є тривалішим, ніж провадження в місцевих судах.
У справі Слєпцов проти України ЄСПЛ застосував тимчасовий захід відповідно до правила 39 свого Регламенту і, серед іншого, вказав Уряду України на необхідність вжити заходів для розгляду клопотання хворого про звільнення від подальшого відбування покарання без затримки.
Звертаю увагу, що у справі “Остапенко проти України” ЄСПЛ поставив питання як про адекватність оцінки сумісності тримання особи під вартою зі станом її здоров’я, так і про своєчасність вирішення питання про звільнення за хворобою.
Бажано було б, щоб орган представництва (Уряд України у справах ЄСПЛ) хоча б при прийнятті ЄСПЛ рішення у справі “Остапенко проти України” вжив дій, передбачених статтею 14 ЗУ “Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ” щодо вжиття заходів загального характеру.
А ще хотілося б, щоб Верховний Суд зробив узагальнення судової практики у цій категорії справ, як це передбачено п. 2 ч. 2 ст. 36 ЗУ “Про судоустрій і статус суддів”.
Можливо, внесення певної визначеності до ст. 84 КК України могло б змінити підхід судів до вирішення питання про звільнення за хворобою або, за термінологією ЄСПЛ, дозволило б зробити “адекватну оцінку сумісності стану здоров’я таких ув’язнених з їхнім триманням під вартою”.
Приклади судових рішень
26.09.2023 Жовтневий районний суд м. Харкова: “У ставленні до представників адміністрації установи ввічливий, але з метою поблажливого ставлення до себе. Намагається утримувати у чистоті та порядку спальне місце та приліжкову тумбочку, не завжди має охайний зовнішній вигляд. Намагається дбайливо ставитися до майна установи і предметів, якими користується при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд, використовувати за призначенням та дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці, хоча суд встановив, що засуджений не працевлаштований з причини неможливості виконувати фізичні роботи внаслідок хвороби”.
12.06.2024 року Харківський районний суд Харківської області зазначив: “Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежене з огляду на суспільний інтерес, а судове рішення повинно забезпечити не тільки права засудженого, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілих”.
20.07.2024 року Харківський районний суд Харківської області відмовив у звільненні засудженій до довічного ув’язнення жінці, яка на час розгляду подання була вже пенсійного віку, відбула 27 років ув’язнення та мала низку хронічних захворювань, зокрема рак шийки матки IV стадії, який входить до Переліку. Останні два роки засуджена більшу частину часу проходила стаціонарне лікування у тюремній лікарні у м. Львові. Враховуючи тяжкість злочину (умисне вбивство), суд висловив думку, що “характер вчиненого злочину свідчить про безумовну необхідність ізоляції засудженої від суспільства”. Також суд врахував її “посередню” характеристику та поведінку, і навіть ставлення до праці, хоча жінка не могла виконувати жодну роботу. 12 серпня 2024 року той же суд у справі № 635/8124/24 повторно відмовив у поданні адміністрації установи виконання покарань у звільненні засудженої з тих самих підстав. Через два місяці адміністрація колонії подала нове клопотання про звільнення хворої засудженої, але вона не дожила до розгляду цього питання.
02.07.2024 року Харківський районний суд Харківської області розглядав справу засудженого, хворого на рак IV-В стадії, що входить до Переліку, а також на низку захворювань серцево-судинної системи. Посилаючись на Пленум ВСУ (1973), суд зазначив, що при вирішенні питання про звільнення необхідно враховувати зокрема тяжкість злочину, поведінку ув’язненого, ступінь його виправлення та ставлення до праці. Врахувавши, серед іншого, невизнання особою своєї вини у вчиненні злочину, суд висловив думку про наявність середнього ризику вчинення повторного кримінального правопорушення та ризик ймовірної небезпеки для суспільства: “характер вчиненого злочину свідчить про безумовну необхідність ізоляції засудженого від суспільства”, — та відмовив у звільненні засудженого.
06.09.2024 року Галицький районний суд м. Львова розглядав справу засудженого, який страждав на рак IV стадії, що входить до Переліку. Суд висловив міркування, що засуджений відбуває покарання у вигляді позбавлення волі строком на 8 років за вчинення злочину з вичерпного переліку особливо тяжких злочинів, найнебезпечніших для суспільства та держави. Враховуючи баланс інтересів та мету даного виду покарання, що полягає у захисті суспільства і попередженні скоєння в майбутньому жорстоких злочинів, суд дійшов висновку, що звільнення засудженого від реального відбування покарання не зможе забезпечити реалізацію цілей покарання щодо гарантування безпеки суспільства, відтак у задоволенні заяви слід відмовити.